СЛЬОЗИ БУВАЮТЬ РІЗНІ

Тихі та спокійні, гучні і стрімкі, демонстративні або заховані від всіх під окулярами.
Бувають ті, які витягаєш силою, щоб звільнитися, а бувають ті, які не можеш стримати, які звільняють.
Ці – найстрашніші. 
Вони рвуть на частини. 
Викручують руки, здавлюють груди, перекривають дихання і роблять боляче… дуже боляче. Коли вони летять по венах, збирають весь біль і тягнуть його, немов лезо.
Зупинити процес неможливо. 
Поки не пройдеш всі кола пекла, які не видихаєш і не відкриєш. Так, потім ти здіймешся, як кулька, у тебе закінчиться енергія, стане якось байдуже і порожньо, і може навіть легше, але це потім… а зараз ці сльози душать і доводять донестями. 
Ти не можеш сказати їм «стоп!». 
Ти взагалі нчого не можеш сказати! 
Вони перекривають слова, вони забирають сили, вони вимикають голос …
Все, чого ти чекаєш – порятунку.
Руки простягнутою з боку або голосу, який огорне тебе оксамитовим звучанням і банальною фразою – все буде добре! – яка нехай і банальна, але така необхідна.
Але ці сльози не сприймають втручання.
Немає ні руки, ні фрази. 
Немає нічого, крім них!
А з ними два шляхи і один вибір – витримати або зламатися.
Але ти вже надламана, і кожну частку секунди тобі здається, що це остання частка в твоєму житті, тому що ти не витримаєш, тому що ти точно здаси.
І ти чуєш, як б’є шаленим барабаном серце, віддаючи в мозок цією шаленою думкою – не витримаю, не вистою! Але стискаючи зуби, стискаючи кулаки, витягаючи до судом жили, ти тримаєшся. 
Тримаєшся за повітря, за ілюзію, за цей біль. 
Розкрадений, зломлений, що залишився один на один.
…
І в цей момент відбувається обнулення.
У цей момент ти чуєш, як щось клацає, і розумієш, що вже ніколи і ніщо не буде колишнім.
Це ті сльози, які були у кожного хоч раз в житті. 
Це ті сльози, після яких ти стаєш іншим.
Назавжди.

Ілюстрація до тексту: фото Ельвіра Дутова.