Токсична людина: чи потрібно триматися за такі стосунки

Є люди, у яких всередині щось зіпсувалось. Зіпсувалось і завоняло. Вони дуже від цього страждають, але вигляду не подають.
Не знаю, що там… Може не пережовані образи, засунуті на антресолі підсвідомості, почали розкладатися. Може це комплекси, якими утикані всі нутрощі, стали псуватися? А може тупість, яку вони усвідомлено ховають від оточуючих, але вона без належної упаковки дає про себе знати мерзенним амбре.
На вигляд ці люди нічим не відрізняються від інших. Смердіти відкрито не смердить. Вони такі ж, як і всі – ноги, руки, голова, в ній мозок… Злегка вигадливі, награні, десь епатажні, дещо жорсткі і незграбні. Але загалом…
Хоча у них є одна відмінність. Вони злі. Так, дуже злі. Гниляччя всередині, зовні не видно, але заважає. Воно приносить страшний дискомфорт. І замість того, щоб очистити нутро своє, вони покриваються злістю на весь навколишній світ.
Скільки таких людей ходить по планеті Земля? Вони не вміють радіти чужим успіхам, не вміють визнавати чужі перемоги. Їх дратує чийсь талант, здібності, навички, а також посмішки. Їх дратує це настільки, що мовчати вони не можуть, щоразу намагаючись вкусити, вколоти, знецінити все і всіх.
Адже людина без гнилизни всередині або порадіє за ближнього, або повз пройде, якщо не сподобається щось. Навіщо інших лікувати: якщо своїх справ вистачає? Але тільки не вони! Вони і порадіти не вміють, і пройти повз не можуть! Їм отрута і токсини з організму зливати треба.
– Гаразд, перше місце зайняла, – з посмішкою кидає Віра Алісі. – Напевно, одна в конкурсі брала участь? Чи скільки заплатила? Талант у тебе? Та який талан, я геть не вчилася і то краще зроблю…
– Це що ти за картину намалював? – кидає Еллочка Микиті. – Ведмідь лапою і то краще б впорався. Ні, ну нічого, але…
– Ти машину собі купила. Сама?! – з натягнутою посмішкою тягне Інна. – Еге ж бо, сама! Сама на таку автівку нормальна жінка не заробить. Я геть порядна все життя пішки ходжу. Знаємо, як сама…
– Що ти за мелодію написала? Всім подобається? Брешуть всі, слухай мене, я тобі розповім, як треба… – говорить Маші Ліза, яка, на відміну від Лізи, яка закінчила консерваторію, ноти тільки в школі на уроці музики вчила.
Так і летить з усіх боків висловлювання гнилих людей:
– Що ти за книгу написав – маячня! Пісню написав – туфта! На скрипці навчився – як ножем по нервах! Марафон пробіг – так ти ж пішки всю дорогу пройшов! Танцюєш – а в дзеркало ти на себе дивилася, з твоєї дупою і танцювати…
По-іншому вони не вміють.
– Я вважаю, що потрібно говорити правду! – рвуть вони на грудях сорочки, випльовуючи жовч, що накопичилася, у вигляді слини. Гнилизна всередині жити спокійно не дає.
– Я краще б змогла! – додають вони. Але проблема в тому, що не можуть. У цьому й біда їх. Вся енергія організму йде на переробку гнилих продуктів, на інше не залишаючи сил. На все, що їх вистачає – кидати злісні слова, строчити єхидні повідомлення, писати мерзенні коментарі, вставляючи розумні слівця, висмикнуті з Вікіпедії. Вони з радістю створюють срач в соціальних мережах і чим більше, на їхню думку, жалять, тим більше кайфують. Вони впевнені, що знають більше, думають краще, роблять якісніше, але тільки в своїх фантазіях, не виходячи за межі своєї зони комфорту, яка зовсім комфортна. Все, що у них виходить – зі злістю молоти язиком. Тільки так вони можуть підняти себе в своїх же очах.
Хтось жахливо реагує на таких людей і здувається. Засмучується, сперечається, доводить, витираючи сльози, і витрачає енергію на це. Але чи варто звертати на них увагу? Вони ж нещасні. Думаєте, легко жити серед вміючих співати, малювати, бігати, посміхатися і радіти життю, усвідомлюючи свою неповноцінність?. Думаєте, легко жити серед успішних, що досягають, які вміють? Ні! Десь в глибині загниваючої душі вони розуміють, що нереалізовані, забуті, утикані комплексами і образами, але визнати це не хочуть, продовжуючи гортанити наліво і направо, роздавати свої рекомендації «як треба», висловлювання «як краще», і «я б точно по-іншому зробила»…
Але пам’ятайте – це не більше ніж спроба піднятися хоч на міліметр за рахунок інших!
Вони нещасні! А чи варто ображатися на нещасну людину? Ні, не варто… Можна тільки шкодувати, що вони такі… І то здалеку…

Ілюстрація до тексту: картина «Запрошує літо», авторка Корнієнко Оксана