ОРАТОРІЯ ДЛЯ ОРГАНУ І ДУШІ

Будь-музичний інструмент самодостатній, але ми не зрозуміємо всю його красу, поки не почуємо його звучання.

Звуки теж прекрасні самі по собі, але ми не зрозуміємо їх красу, поки за допомогою музичного інструменту ми не почуємо музику.

Щоб перетворити звуки в музику потрібен музичний інструмент. А щоб музичний інструмент звучав, потрібно наповнювати його звуками. Наше тіло і наша психіка також взаємопов’язані, як музичний інструмент і звук. В цьому світі вони можуть гармонійно існувати, лише тільки добре розуміючи один одного. Наше тіло вловлює будь-який звук нашої психіки, а наша психіка вловлює будь-який імпульс нашого тіла. Наше життя – це їх спільна симфонія. Я б навіть сказала більше, в моєму уявленні – це справжня ораторія!

Так, наше тіло наділене здатністю звучати і говорити!

Ну тобто ми і так можемо вимовляти звуки тільки за допомогою мовного апарату, але, якщо ми не вміємо висловлювати свої почуття, емоції, бажання словами, ми будемо висловлювати їх усім тілом. У хід піде все, суглоби, шкіра, мозок, всі внутрішні травні органи, кров, печінка, нирки і т.д. Кожна наша клітина співатиме нам про те, що не змогли або не посміли сказати словами.

Мені було чотири чи п’ять років, коли моє горло почало нескінченно хворіти, одна ангіна змінювала іншу, низка лікарів, процедур, ліків і, врешті-решт, операція з видалення гландів. До цього моменту мені було вже шість. Операцій було дві і обидві під місцевим наркозом. Я все бачила – і кров, і шматки відмерлої плоті, і ці жахливі хірургічні інструменти. Потім, після операції, мені потрібно було довго мовчати, а істи дозволяли тільки манку. Манку я ненавиділа, і до того ж, як на зло, мені найбільше хотілося солоного огірка.

Але найбільше мені хотілося говорити і розповідати всім, як мені жахливо страшно, самотньо і порожньо в цій лікарні. І страшенно боляче ковтати. Мені хотілося говорити про всі свої почуття і переживання, але я не вміла. Говорити то я говорила і дуже добре, взагалі була дуже розвиненою дівчинкою, говорити я вміла про все, крім своїх почуттів. А ще мені хотілося співати, але мені сказали, що у мене немає музичного слуху і такі як я не співають. Говорити про все, але мовчати про головне – це була історія мого дитинства. Я була пізньою дитиною своїх батьків, а їх дитинство припало на сталінські часи. Мовчання – це був девіз і запорука життя тих років. Змовчи – виживеш! НЕ базікай! Базікало – знахідка для шпигунів! Мовчання – золото! Це були слогани того часу. Мої батьки це чітко засвоїли, ввібрали кожною клітиною, на несвідомому рівні. І потихеньку передавали мені. Мовчи! Замовкни! Що ти розговорилася! Головне – це справа! Це були найбільш пам’ятні слова мого дитинства. Чиє дитинство припало на той час, той пам’ятає, що все серйозне і важливе розповідалося тільки найближчим, довірено і в затишному куточку. І у цього мовчання був супутник – брехня. Говорити можна було про що завгодно, крім почуттів. Не можна було описувати свій страх, жах, роздратування, агресію, біль, сум’яття, невгамовну радість, відчай, любов або спокій. Говорити можна було про події, про факти, але не про свої почуття. Почуття замовчувалися. Мене навчили говорити, розповідати про те, що відбувається, але не про те, що я відчуваю. Я не вміла висловлюватись! І тоді заговорило моє тіло! Моє горло покривалося з разу в раз гнійниками. Його заливали ліками, а мені треба було мовчати. Мовчати і слухатися дорослих, тобто слухати, що вони говорять! Говорили вони без угаву, але не про те, що було важливо для мене. А мені ще й співати хотілося, але куди там. Ні музичного слуху – такий був вирок дорослих. Можеш муркотіти собі під ніс, але щоб так для всіх горлати – це не для мене.

Зрештою всі лікарі і ліки виявилися безсилі. Операція необхідна – гланди являють собою суцільний гнійник. Мені було сумно, але свій смуток словами я висловлювати теж не вміла. Пам’ятаю маму, її постійне роздратування і невдоволення з приводу моїх вічних ангін. Пам’ятаю її дорікання. Чим гірше мені ставало, тим її дорікання були жорсткіші. Вона втомилася від моїх вічних хвороб, а я втомилася від її вічних невдоволень і докорів. Бути незадоволеною дозволялося тільки мамі, мені  – ні. Говорити можна було тільки про хороше, плакати не можна – це дратувало дорослих. Мої невиплакані сльози і невисловлені образи грудкою стояли в моєму горлі. Цей ком вбирав в себе все – біль, агресію, страх, ненависть, печаль. Всі негативні емоції, які мені було заборонено висловлювати, автоматично всмоктувалися цим комом. Моє тіло використовувало гланди (природний фільтр людського організму), щоб на ньому осіла вся емоційна біль. Коли її стало занадто багато, моє тіло поступило мудро. Воно запустило розкладання цього кому, щоб не пустити біль далі в тіло, воно все зосередилось на рівні тільки гланд. І їх видалили хірургічним шляхом. Мій біль з кров’ю виривали у мене з горла. Двічі. З першого разу не вийшло. Весь пережитий жах я пам’ятаю до цих пір. Коли відчувається накопичена психічна втома або хочеться висловити негативні почуття, у мене завжди потягує горло. Після операцій ангіни припинилися, але тіло не заспокоїлося. Та й не могло, воно говорило! Тільки тепер по-іншому, не маючи можливості вихлюпувати емоції, воно збирало їх в собі. І я почала одужувати. Відколені частинки пережитої травми поширювалися по всьому тілу. Цьому сприяло ще й те, що мій організм погано переносив певні продукти, але за радянських часів це не бралося до уваги. Ні алергії і слава Богу! Тіло чинило опір як могло, воно кричало, тому, що я говорити не могла і не вміла.

А якщо з мене і виривалися якісь слова, то вони заганялись всередину. В закінчення історії скажу, що з цим всім я впоралася, будучи вже зовсім дорослою людиною. Вся ця історія визначила мій шлях психоаналітика, який не був простим, прямим і легким. Все моє життя навчило мене чуйно ставитися до того, про що мовчать. Мовчання стало викликати мій жвавий інтерес. Там, де мовчали про головне, я розуміла, що мовчать про почуття. Для себе я зробила відкриття, що людські таємниці – це почуття, яким не дали можливості заявити про себе, які не назвали, не визначили, про які промовчали або не зрозуміли. Я стала вчитися говорити про свої почуття, я навчилася заявляти про свої емоції, навчилася не боятися говорити про позитивний і негативний досвід. Тіло говорить, а іноді і кричить про те, що заборонили душі, що так ретельно ховали і приховували. І тоді я стала вчитися висловлювати свої почуття словами, надавши тілу виконувати свої функції, не перетворюючи його на покірного перекладача моїх почуттів. Я відкрито говорю про те, що мені подобається, цікаво чи викликає радість. Я відкрито говорю про любов своїм близьким людям, я відкрито кажу про те, що мені неприємно, викликає обурення або бентежить. І ще я стала краще розуміти своє тіло. Навчившись говорити про свої почуття, я стала краще розуміти потреби тіла. Які продукти йому ближче, що йому не підходить, чого хочеться, коли потрібен відпочинок, а коли можливі серйозні навантаження. У мого дорогоцінного тіла повно роботи, перетворювати його в накопичувач невисловлених емоцій більше не має для мене сенсу.

Співати я так і не навчилася, але усвідомила, що моє тіло – це музичний інструмент, якщо навчитися розуміти, яка музика йому ближче, то можна почути приголомшливу симфонію. Навчившись говорити, я навчилася чути тіло. Навчившись чути його, я створила свою ораторію, де моє тіло – орган, а душа – джерело звуків!

Говоріть про свої почуття, і ви почуєте свою музику! І зможете створити свої унікальний музичний твір для… скрипки, альта, арфи або віолончелі! У кожної з нас свої асоціації!

Ілюстрація до тексту: картина “Мелодія душі”, авторка Саченко Олена .