Щоразу, стоячи перед чистим полотном на мольберті, я боюся… навіть маючи багаторічний досвід живописця і до деталей продуманий і пророблений ескіз, я боюся…
Це не той страх, який паралізує волю, це як коли ти стоїш перед дверима, за якими є щось настільки несподіване, і настільки інше, що змушує тебе заздалегідь боятися і хвилюватися. Це як визнання в любові, як стрибок у невідомість.

Та містерія, яка потім розгорнеться на площині полотна, навіть якщо виконується по задуманому ескізу, буде давати тобі знаки і підказки, направляти тебе, залучати до свого танцю і в свою гру. Тебе веде, ти азартна, палаюча. Ти продовження тієї мелодії, яка звучить у тебе всередині: палітра перетворюється в звуки і починає звучати в унісон твоєму серцю. І кожен дотик до полотна викликає відчуття того, що ти не накладаєш барвистий шар, а стираєш якісь просторово-часові шари, за якими прихована інша краса, інша реальність.

Нетерпіння підганяє тебе – нетерпіння побачити те, що відкриється. Нетерпіння – не означає квапливість. Квапливість народжує тільки недбалість. А тут ти повинен балансувати, як канатоходець, чуйно реагуючи на найменші коливання канату, як дельтапланерист, що ловить висхідні потоки.

Я не люблю слово «художниця». Професія художник не знає статі, все відносно… коли ти стоїш перед полотном, ти не є чоловік або жінка, ти – провідник струмів і звучань. Ти – струна, і ти повинен бути точно налаштований на внутрішній камертон. І у тебе немає права на фальш, інакше виражене тобою не змусить звучати серця інших, не народить в них нові Почуття і Красу.

У знаменитій кінострічці «Храм» є фінальний епізод – старенька жінка звертається до головної героїні:
– Скажіть, а ця дорога веде до храму?
– Ні, шановна, – відповідає літній жінці головна героїня, – ця дорога нікуди не веде.
Старенька знизує плечима:
– Якщо ця дорога не веде до храму, то навіщо вона взагалі потрібна?

Ілюстрація до тексту: картина «Метахимия», авторка Саченко Олена